Сьогодні два роки повномасштабної війни росії на українських землях.
Два роки Незламності.
Два роки Єдності.
Два роки важкої боротьби.
Два роки сліз і горя.
Нам давали два дні, два тижні, а ми захищаємо свою землю уже два роки.Низький уклін Збройним силам України за мужність, відвагу, стійкість, за те, що стримують ворожу навалу. Вічна пам'ять усім тим, хто загинув у цій важкій боротьбі за нашу державу. Ми повинні завжди пам'ятати, яку ціну заплачено...
Молимося... Віримо... Допомагаємо...
З Богом і Україною в серці!
З Богом і Україною в серці!
Загиблі воїни – наші Герої
Баран Ігор Олегович
(16. 04. 1990 – 13. 06. 2023)
Ігор Баран народився 16 квітня 1990 року в м. Сокаль на Львівщині. Народився, коли вся Україна святкувала Воскресіння Христове.
«Це був найщасливіший день в моєму житті. День, коли Бог дав мені найцінніший подарунок — сина» — згадує мати Ігоря.
Він ріс допитливим і добрим хлопчиком. Коли пішов навчатися до школи, був дуже уважним, дисциплінованим учнем. Любив багато читати, особливо його цікавила історія нашої держави, її звитяги та невдачі. Тому не дивно, що історія стала його улюбленим предметом. Полюбляв також техніку. Його завжди цікавило, а що є в середині, з чого складається певний механізм. Його часто можна було побачити за ремонтом велосипеда чи автомобіля. Він був дуже щирим, сміливим і веселим, тож не дивно, що з дитинства мав багато друзів. Як і всі хлопчики, любив кататися на велосипеді, купатися, і особливо любив рибалити. Також обожнював відпочивати на природі. А любов до риболовлі в нього збереглася на все життя.
«Ігор дуже швидко дорослішав, не по роках, — ніби поспішав жити. Хапався за все, хотів усе встигнути. Причому намагався все зробити сам. І за що не брався — все вмів робити» — кажуть рідні. Батьки намагалися прищепити хлопчині любов до землі, до праці, до всього живого. Тому його часто можна було побачити на полі або в саду, біля озера. Він дуже любив тварин, особливо свою кішку, яку назвав Кіра. «Кішка часто забігає у кімнату Ігоря, лягає на місце, де він любив сидіти, ніби чекає його повернення» — згадує тато.
Ігор любив тихі ранки, місячні ночі, любив сонце і вітер, які ніжно торкалися його обличчя. Він був дуже чуйною людиною і вразливою, любив справедливість, вмів співчувати іншим. Після закінчення школи Ігор вступив до Львівського аграрного національного університету, який розміщений у місті Дубляни на спеціальність геодезія та землеустрій. Він не лише навчався, але одночасно працював. Дуже хотів допомогти своїм батькам. Хоч це було не легко, але юнак з цим справився і успішно закінчив вищий учбовий заклад.
А далі трудові будні. До війни Ігор працював на меблевій фабриці «СОКМЕ». «Він дуже любив доглядати за своїм робочим місцем. Біля станка було завжди чисто, не було ні пилинки, ні папірця. Його завжди ставили у приклад» — згадують колеги по роботі. Все б було гаразд, якби не війна. Про війну Ігор дізнався від друзів і не на мить не розгубився. Разом з хлопцями пішов добровольцем до лав тероборони, а згодом, 23 березня 2022 року був призваний на військову службу, де понад рік був старшим навідником мінометного взводу мінометної батареї Військової частини А-7075, де до останнього подиху був вірний військовій присязі.
Один з побратимів розповідав: «Ігор був дуже хоробрим і відповідальним. Таким другом, який завжди підставить плече. Це дуже достойна людина. Він ніколи не показував що боїться і завжди йшов до останнього. У Ігоря була мрія — звільнити Україну від російської окупації, побачити її вільною, могутньою, процвітаючою».
Один з побратимів розповідав: «Ігор був дуже хоробрим і відповідальним. Таким другом, який завжди підставить плече. Це дуже достойна людина. Він ніколи не показував що боїться і завжди йшов до останнього. У Ігоря була мрія — звільнити Україну від російської окупації, побачити її вільною, могутньою, процвітаючою».
Побратими згадують: «Ігор був справжнім патріотом людиною життєрадісною, веселою, завжди був готовий прийти на допомогу. Він був щирим, користувався авторитетом та повагою серед своїх побратимів, він просто любив життя, мав багато захоплень, був хорошим другом, побратимом». Ми часто задаємо собі питання: Як може проста людина витримувати всі ті страхіття війни: розруху, голод, холод, смерть побратимів?
Кожного тримає те, що є найдорожчим понад усе. Для Ігоря це була його донечка, його люба Даяна. Йому допомагала жити її посмішка, її дзвінкий голосочок, перші кроки, її обійми. Він дуже сумував за нею. Коли він про неї згадував, у голосі одразу з’явилися нотки ніжності й тепла. Він дуже засмучувався, що у нього не виходило приїхати додому, щоб побачити донечку. Але не судилося цьому здійснитися.
13 червня 2023 року поблизу села Колісниківка Харківської області загинув наш земляк Ігор Олегович Баран. Плакало дощами небо… Стояла на колінах громада смт. Жвирки, яка 17 червня прощалася з вірним сином України, патріотом, героєм. Ігор віддав найдорожче – своє життя. Сьогодні він в обіймах Господа. Вічна і світла пам’ять Герою!
Томчишин Володимир Ярославович народився 21 лютого 1978 року в смт. Жвирка, що на Львівщині. Був випускником Жвирківської школи 1995 р. «За роки навчання в школі зарекомендував себе як старанний, дисциплінований, уважний та працелюбний учень. Мав навчальні досягнення достатнього рівня, захоплювався спортом. Мав хороший розумовий та фізичний розвиток. Користувався авторитетом серед товаришів, мав постійне коло друзів. Пізніше навчався у Львівському державному університеті внутрішніх справ. Працював у правоохоронних органах, а саме в Червоноградському міському відділі поліції, дослужив до звання капітана. Також працював на м’ясокомбінаті, а згодом у Сокальській виправній колонії управління ДДУПВП у Львівській області.
Його колега, Федик Роман, розповів про Героя детальніше: «Володимир Ярославович Томчишин прийшов працювати в виправну колонію на початку 2000-х років. Працював на різних посадах. Починав свою службу з посади начальника відділення соціально-виховної служби. На котрій за короткий термін своєю працею та складом характеру проявив себе хорошим спеціалістом. Володимиру було запропоновано посаду оперуповноваженого оперативного відділу установи, на що він дав свою згоду. В даний відділ установи був жорсткий відбір серед персоналу. Володя вирізнявся з-поміж інших своєю позицією, був цілеспрямований на результаті, чесно та якісно виконував дорученні йому завдання. Намагався завжди довести розпочату справу до кінця. При виконанні своїх посадових обов'язків він керувався чинним законодавством України, що приносило результати роботи, і Володимиру було запропоновано посаду старшого оперуповноваженого оперативного відділу установи, де він працював аж до звільнення із служби. Володимир Ярославович звільнився із служби у 2009 році за власним бажанням.»
У вільний час захоплювався мисливством. Був мобілізований в 2015 році в зону проведення АТО на Донбасі. З початком повномасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року Володимир приєднався до лав територіальної оборони. Тоді він ще не знав, що ворог забере найдорожче що він мав – його життя. Згодом став бійцем 63-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Був гранатометником. Побратими називали його Том або Томік.
Солдат Володимир Томчишин загинув 29 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу села Берестове на Харківщині. Життя воїна обірвав ворожий артилерійський обстріл. Це сталось за день до його відпустки додому. Захиснику було 44 роки.
«Володя був військовим протягом усього свого життя. Хороша людина. З 2014 року був у зоні бойових дій. Загинув за Україну», – зазначила колишня дружина загиблого Ірина.
2 листопада жителі громади провели Героя «живим коридором» в останню путь. Поховали військовослужбовця з військовими почестями на місцевому цвинтарі смт. Жвирка.
У газеті «Голос з-над Бугу» був опублікований такий вірш, написаний поетесою Галиною Хохонь, присвячений пам’яті Героя Володимира Томчишина:
Вже здавалось, війна за плечима,
Томчишин Володимир Ярославович
(21. 02.1978 – 29. 10. 2022)
Томчишин Володимир Ярославович народився 21 лютого 1978 року в смт. Жвирка, що на Львівщині. Був випускником Жвирківської школи 1995 р. «За роки навчання в школі зарекомендував себе як старанний, дисциплінований, уважний та працелюбний учень. Мав навчальні досягнення достатнього рівня, захоплювався спортом. Мав хороший розумовий та фізичний розвиток. Користувався авторитетом серед товаришів, мав постійне коло друзів. Пізніше навчався у Львівському державному університеті внутрішніх справ. Працював у правоохоронних органах, а саме в Червоноградському міському відділі поліції, дослужив до звання капітана. Також працював на м’ясокомбінаті, а згодом у Сокальській виправній колонії управління ДДУПВП у Львівській області.
Його колега, Федик Роман, розповів про Героя детальніше: «Володимир Ярославович Томчишин прийшов працювати в виправну колонію на початку 2000-х років. Працював на різних посадах. Починав свою службу з посади начальника відділення соціально-виховної служби. На котрій за короткий термін своєю працею та складом характеру проявив себе хорошим спеціалістом. Володимиру було запропоновано посаду оперуповноваженого оперативного відділу установи, на що він дав свою згоду. В даний відділ установи був жорсткий відбір серед персоналу. Володя вирізнявся з-поміж інших своєю позицією, був цілеспрямований на результаті, чесно та якісно виконував дорученні йому завдання. Намагався завжди довести розпочату справу до кінця. При виконанні своїх посадових обов'язків він керувався чинним законодавством України, що приносило результати роботи, і Володимиру було запропоновано посаду старшого оперуповноваженого оперативного відділу установи, де він працював аж до звільнення із служби. Володимир Ярославович звільнився із служби у 2009 році за власним бажанням.»
У вільний час захоплювався мисливством. Був мобілізований в 2015 році в зону проведення АТО на Донбасі. З початком повномасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року Володимир приєднався до лав територіальної оборони. Тоді він ще не знав, що ворог забере найдорожче що він мав – його життя. Згодом став бійцем 63-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Був гранатометником. Побратими називали його Том або Томік.
Солдат Володимир Томчишин загинув 29 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу села Берестове на Харківщині. Життя воїна обірвав ворожий артилерійський обстріл. Це сталось за день до його відпустки додому. Захиснику було 44 роки.
«Володя був військовим протягом усього свого життя. Хороша людина. З 2014 року був у зоні бойових дій. Загинув за Україну», – зазначила колишня дружина загиблого Ірина.
2 листопада жителі громади провели Героя «живим коридором» в останню путь. Поховали військовослужбовця з військовими почестями на місцевому цвинтарі смт. Жвирка.
У газеті «Голос з-над Бугу» був опублікований такий вірш, написаний поетесою Галиною Хохонь, присвячений пам’яті Героя Володимира Томчишина:
Вже здавалось, війна за плечима,
(Хоч її називали АТО)...
В мріях вже будувалась хатина,
І про смерть ще не думав ніхто.
Але ворог так підло і люто
Вдерся в хату, Украйну його.
Знов покликав туди чорний лютий,
Де вирує пекельний вогонь.
Капітан був душею із домом,
Його дух бойовий не згасав.
Побратими же кликали Томом,
Як він рідну країну спасав.
Мужній, самовідданий. Коли в нашу країну прийшла страшна біда, він в числі перших взяв в руки зброю, щоби захистити свій край та територіальну цілісність і незалежність України. У Володимира залишилися мама Галина Петрівна, син Ярослав, доньки Софія та Меланія. Боляче усвідомлювати, що війна забирає сильних духом, світлих і порядних людей. Тих, хто є гордістю громади і надійною опорою для своїх близьких.
27 серпня 2023 року у селі Забужжя відкрили і освятили пам’ятник Героям-землякам, які загинули у війні з російськими загарбниками. На платформі пам’яті Меморіалі загиблих у цій війні є і портрет та інформація про Володимира Томчишина, оскільки він проживав останні свої мирні роки в селі Опільсько.
Шутовський Сергій Миколайович, народився 19 листопада 1977 року в місті Сокаль. Ще зовсім маленьким Сергій з батьками переїхали до Монголії, де батько, Микола Федорович, служив. Там вони прожили п’ять років. Мама Сергія – Ольга Михайлівна розповідає, що хлопчик зростав добрим та чемним, грався з іншими дітками і ніколи їх не ображав. Тому, коли через чотири роки, у Сергія народився брат – Сашко, він залюбки допомагав батькам з ним. На той час, коли хлопцю довелось йти до школи родина переїхала у місто Енгельс, що в росії. Там він і пішов у школу та провчився три роки. Згодом, у 1986 році, сім’я Шутовських переїхала в Україну на постійне місце проживання. Тут Сергій навчався в Жвирківській школі. Після школи навчався в училищі, а згодом пішов до війська.
Мама Героя згадує ті часи так: «То були важкі роки, коли Україна тільки здобула незалежність, а дідівщина ще процвітала. Почався поділ на «західників» та «бандерівців». Служба в Сергійка не була легкою, але він відслужив та повернувся додому». Після цього Сергій почав їздити на заробітки, аби заробити грошей, адже у нього вже була сім’я. Герой безмежно любив свою дружину та донечку –Анастасію. Коли в 2014-му році ворог напав на Україну Сергій встав на захист держави. В цей період він втратив брата Антона, який був йому ще другом. Він важко переніс цю втрату, оскільки особисто супроводжував брата в останню путь.. Важко переживав і втрати побратимів. Сергій рік прослужив в АТО, після чого повернувся додому, до сім’ї. Почав працювати на меблевій фабриці.
Зі спогадів мами, про те яким був Сергій у повсякденному житті: « Сергійко був добрим сином, чоловіком, татом. Коли провинився, то йому було достатньо сказати «ну-мам»- і я йому все пробачала. Він дуже шанував нас, як батьків, ніколи не підвищував голосу на нас , і намагався не вживати лайливих слів».
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення росії в Україну - Сергій відразу пішов до військкомату. Його відправили на схід країни, де він служив старшим майстром відділення технічного обслуговування бронетанкової техніки взводу технічного забезпечення першого десантно – штурмового батальйону військової частини А- 0281. За весь час служби приїжджав додому лише два рази. Вперше, коли захворів його батько, а вдруге, коли батько помер.
Серце героя України перестало битися 9 жовтня 2023 року у важкому бою під Кліщіївкою, що у Донецькій області. Перед останнім боєм Сергій зателефонував мамі та сказав, що 5-6 днів з ним не буде зв’язку, аби ніхто не хвилювався. Також казав, що усіх любить, проте був стривожений, наче відчував щось лихе. На шостий день після цього прийшла страшна звістка з фронту – Сергій загинув. Загинув за наше майбутнє, за майбутнє України. Поховали героя в селі Забужжя, біля батька.
Вічна слава Сергію та всім Героям, які віддали своє життя за нас!
Мужній, самовідданий. Коли в нашу країну прийшла страшна біда, він в числі перших взяв в руки зброю, щоби захистити свій край та територіальну цілісність і незалежність України. У Володимира залишилися мама Галина Петрівна, син Ярослав, доньки Софія та Меланія. Боляче усвідомлювати, що війна забирає сильних духом, світлих і порядних людей. Тих, хто є гордістю громади і надійною опорою для своїх близьких.
27 серпня 2023 року у селі Забужжя відкрили і освятили пам’ятник Героям-землякам, які загинули у війні з російськими загарбниками. На платформі пам’яті Меморіалі загиблих у цій війні є і портрет та інформація про Володимира Томчишина, оскільки він проживав останні свої мирні роки в селі Опільсько.
Шутовський Сергій Миколайович
(19. 11. 1977 – 09. 10. 2023)
Шутовський Сергій Миколайович, народився 19 листопада 1977 року в місті Сокаль. Ще зовсім маленьким Сергій з батьками переїхали до Монголії, де батько, Микола Федорович, служив. Там вони прожили п’ять років. Мама Сергія – Ольга Михайлівна розповідає, що хлопчик зростав добрим та чемним, грався з іншими дітками і ніколи їх не ображав. Тому, коли через чотири роки, у Сергія народився брат – Сашко, він залюбки допомагав батькам з ним. На той час, коли хлопцю довелось йти до школи родина переїхала у місто Енгельс, що в росії. Там він і пішов у школу та провчився три роки. Згодом, у 1986 році, сім’я Шутовських переїхала в Україну на постійне місце проживання. Тут Сергій навчався в Жвирківській школі. Після школи навчався в училищі, а згодом пішов до війська.
Мама Героя згадує ті часи так: «То були важкі роки, коли Україна тільки здобула незалежність, а дідівщина ще процвітала. Почався поділ на «західників» та «бандерівців». Служба в Сергійка не була легкою, але він відслужив та повернувся додому». Після цього Сергій почав їздити на заробітки, аби заробити грошей, адже у нього вже була сім’я. Герой безмежно любив свою дружину та донечку –Анастасію. Коли в 2014-му році ворог напав на Україну Сергій встав на захист держави. В цей період він втратив брата Антона, який був йому ще другом. Він важко переніс цю втрату, оскільки особисто супроводжував брата в останню путь.. Важко переживав і втрати побратимів. Сергій рік прослужив в АТО, після чого повернувся додому, до сім’ї. Почав працювати на меблевій фабриці.
Зі спогадів мами, про те яким був Сергій у повсякденному житті: « Сергійко був добрим сином, чоловіком, татом. Коли провинився, то йому було достатньо сказати «ну-мам»- і я йому все пробачала. Він дуже шанував нас, як батьків, ніколи не підвищував голосу на нас , і намагався не вживати лайливих слів».
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення росії в Україну - Сергій відразу пішов до військкомату. Його відправили на схід країни, де він служив старшим майстром відділення технічного обслуговування бронетанкової техніки взводу технічного забезпечення першого десантно – штурмового батальйону військової частини А- 0281. За весь час служби приїжджав додому лише два рази. Вперше, коли захворів його батько, а вдруге, коли батько помер.
Серце героя України перестало битися 9 жовтня 2023 року у важкому бою під Кліщіївкою, що у Донецькій області. Перед останнім боєм Сергій зателефонував мамі та сказав, що 5-6 днів з ним не буде зв’язку, аби ніхто не хвилювався. Також казав, що усіх любить, проте був стривожений, наче відчував щось лихе. На шостий день після цього прийшла страшна звістка з фронту – Сергій загинув. Загинув за наше майбутнє, за майбутнє України. Поховали героя в селі Забужжя, біля батька.
Вічна слава Сергію та всім Героям, які віддали своє життя за нас!
