16 квітня відзначають 100-річчя від дня народження героя України, видатного музейника, ім’я якого носить Львівська національна галерея мистецтв. Він започаткував фундаментальний для української спадщини і ЛНГМ експедиційний період, що тривав у 1960-ті – 1970-ті роки Бориса Возницького.
Основу експедицій складали храми, що в ті роки часто були складами, архівами чи просто зачиненими спорудами через накази радянської влади. Зазвичай експедиції тривали декілька днів, щонайбільше – тиждень. За цей час вдавалося віднайти та врятувати безліч цінних мистецьких об’єктів, які були під загрозою нівечення чи знищення.
Борис Возницький був харизматичним лідером, який поклав усе своє життя на вівтар служіння українській культурі та її порятунку. Це не високі слова, а правда, котру усвідомлював і сам, кажучи : «Музей – моє життя», бо в житті залишався скромною та аскетичною людиною. Він бачив набагато далі, ніж більшість його сучасників, тому не завжди сприймалось і підтримувалось те, що Возницький робив і в який спосіб досягав бажаного. Мета, яку поставив перед собою стала місією, котру важко було виконати не пройшовши неторованим та ризикованим шляхом. Шляхом, на якому траплялись і помилки, і образи, й розчарування, про який згодом почав писати спогади. Навіть з тих небагатьох записів Возницького, котрі були процитовані на експозиції його посмертної виставки (квітень 2015 р.), постає могутня й глибока особистість, справжній патріот, людина з романтичною та ранимою душею, котрій дуже боліло те, що культура в Україні так і залишається десь на маргінесі її історії.
Сьогодні, згадуючи про Бориса Григоровича, вдячні йому за багаторічну діяльність у збереженні насамперед української мистецької спадщини. Завдяки його невтомній праці було врятовано тисячі творів сакрального мистецтва, а Галерея стала одним із найбільших художніх музеїв України.
Борис Возницький був харизматичним лідером, який поклав усе своє життя на вівтар служіння українській культурі та її порятунку. Це не високі слова, а правда, котру усвідомлював і сам, кажучи : «Музей – моє життя», бо в житті залишався скромною та аскетичною людиною. Він бачив набагато далі, ніж більшість його сучасників, тому не завжди сприймалось і підтримувалось те, що Возницький робив і в який спосіб досягав бажаного. Мета, яку поставив перед собою стала місією, котру важко було виконати не пройшовши неторованим та ризикованим шляхом. Шляхом, на якому траплялись і помилки, і образи, й розчарування, про який згодом почав писати спогади. Навіть з тих небагатьох записів Возницького, котрі були процитовані на експозиції його посмертної виставки (квітень 2015 р.), постає могутня й глибока особистість, справжній патріот, людина з романтичною та ранимою душею, котрій дуже боліло те, що культура в Україні так і залишається десь на маргінесі її історії.
Сьогодні, згадуючи про Бориса Григоровича, вдячні йому за багаторічну діяльність у збереженні насамперед української мистецької спадщини. Завдяки його невтомній праці було врятовано тисячі творів сакрального мистецтва, а Галерея стала одним із найбільших художніх музеїв України.
Немає коментарів:
Дописати коментар