Наші таланти

Підгайна Юлія


 

Моїй Україні

Моя Україно! Моя рідна ненько!
Я кожного ранку вклонюся низенько
І дякую Богу, що ти в мене є,
З тобою проходить дитинство моє.

Лише в Україні так сонечко сяє
І пісню свою соловейко співає,
Лиш тут такі гори, поля і долини,
Такої у світі немає країни.

Моя Україно! Ти стільки страждаєш.
Людей мов дитятко своє пригортаєш.
За тебе воюють на сході солдати,
Не хоче ніхто у полон тебе здати.
Крім тебе нам більше нічого не треба.
Ми руки свої простягаєм до неба
І Бога благаєм про мир для країни,
Для нашої неньки, для Батьківщини.
Вчить мати
Вчить мати змалечку дитину
Любити землю, рідний край
І мову нашу солов'їну
Ніколи ти не забувай.
Якщо колись якась дорога
Тобі зверне на чужину,
До рідного вертай порога,
Бо й мову маєш ти одну.
Плекай її, люби найбільше,
У серці глибоко тримай.
Для тебе в світі найцінніші -
Це твоя мова й рідний край.
Майбутнє моєї країни
Я бачу небо над собою:
Безхмарне, чисте, голубе.
Я поділюся ним з тобою
Нехай накриє і тебе.
Я бачу колоски пшениці,
Мов сонце -  жовто-золоті.
Коли підніму знов зіниці -
Літає сокіл в висоті.
Він вільно крила розкриває,
Куди захоче полетить.
Його нічого не тримає,
Та він повернеться за мить.
Я бачу синє-синє море,
Великі хвилі тихо сплять.
Широкий ліс, високі гори
І люди у садку сидять.
Я бачу тишу, бачу спокій,
Ледь чутно листя шелестить.
І на моїй землі широкій
Хай бачуть всі неба блакить.

Іван Кіцай 

Зустріч, яку не забути.
Моє рідне село
Бур'яном поросло,
Моя хата стоїть край дороги,
Дух забило в грудях,
Сльози стали в очах,
Як вступив  я на рідні пороги
Яке щастя було:
Прийти в рідне село,
Все до болю в серці згадати.
Свою радість й печаль
Я не зможу, на жаль,
Отак просто для вас передати.
Півстоліття пройшло...
Як відвідав село,
Вдихнув запах я кмину і м'яти.
Пам'ятаю, як ти білим цвітом цвіло
Ти колиско моя! Мій Гонятин.
І людей я згадав,
Котрих змалку я знав
В ці буремні й тяжкі для нас роки,
Коли б хто запитав, що я ще відчував
Відповів би: " Свої перші кроки ".
Моє рідне село
Бур'яном  поросло,
Край дороги стоїть моя хата,
Ніби в сні я дивлюсь, що стоять,
Немов плачуть, білі постаті: батько й мати.

                                      Наталя Лоза


         

Лоза Наталія Геннадіївна ( 21.11.1992 р. ) народилася у с. Комарів Сокальського району Львівської області. У 1997 році сім' я переїхала у смт. Жвирка. Саме тут у 2000 році дівчинка пішла у перший клас. Перші вірші написала мамі на День Ангела у третьому класі. Перша вчителька побачивши талант до поезії, почала допомагати Наталі, давати настанови.
Продовжила цю роботу класний керівник старших класів, вчитель української мови і літератури Світлана Йосипівна. Дівчина була активною у шкільному житті, неодноразово брала участь у олімпіадах із різних предметів і різних обласних конкурсах,зокрема ім. Петра Яцика, всеукраїнському конкурсі "Хто для мене І. Мазепа" та ін.
Після закінчення одинадцятого класу, Наталя поступила у Волинський національний університет ім. Лесі Українки де і зараз навчається на факультеті української філології.
Продовжує свою творчу діяльність, а нові знайомства і творчі люди цьому тільки сприяють.
 Побажання мамі в день її іменин 
В день ваших іменин
Хай пташки радісно співають,
І все навколо розцвітає.
Хай сонце радісно сіяє
У цей великий ясний день.
Хай весело Вам буде на душі,
І всі нещастя та журба покинуть Вас.
На серці хай в Вас завжди буде тепло,
А радість, хай огорне Вас.
Хай щастя завжди буде з Вами,
В цей милий, гарний день для Вас,
Та щоб не було й крихти суму,
А радість завжди була біля Вас.


Рідна мова 
Все живе, усе на світі
Рідну мову має.
Ту, що край наш милий, рідний
Завжди звеселяє.
 Дуб, калина, горобина
 Мову рідну мають.
 І шепочуть вони разом
 Про усе, що добре знають.
Навіть мама донці каже:
"Рідна мова звеселяє!"
Милих два словечка скажеш,
І дитина засинає.
Мова-це є миле слово мами,
Це промінчик сонця, що так нас ласкає
Це чарівна й мила пісня соловейка
Це усе, що в серці маєм.



Люблю Батьківщину 
Батьківщина наша рідна,
Така прекрасна і чарівна,
Для неї зроблю я усе
Віддам усе, що в мене є.
Люблю її пташок маленьких,
Таких гарненьких, чепурненьких.
Люблю дерева, трави, квіти,
І все, що можна тут зустріти.


Люблю я край наш загадковий,
Такий красивий, малюнковий.
Його я буду захищати.
І завжди чесно шанувати.


 Тому любіть ви Україну,
Як маму милу, свою рідну.
І ще, шануйте, захищайте.
 Її ніколи не цурайтесь.

Тому, що це є край наш рідний.
На казку, завжди він подібний.
У ньому, немов в сні усе,
Таке красиве й чарівне. 

Хвалькуватий заєць 
Жив собі в великім лісі
На зеленому узліссі
Такий заєць хвалькуватий,
Гордий ще й зазнайкуватий.
Якось ранньою весною
На галяві під сосною

Заєць виліз на пеньок
І почав свою промову:
- Не боюся я нікого,
Навіть вовка того злого.
Не страшний мені і лис,
Хай побив би його біс!
Недалеко від галявини
Сіроманець був в гущавині.
І почув він ті слова
Того зайця-зухвальця.
Вовк як вискочив з кущів
На усіх отих зайців,
Хвалько перший дременув,
Що землі під собою не чув.
Біг він десь отак з годину,
І без жодного зупину.
Світ за очі він подався,
До лісу більше не вертався.
Хто знає, де він зараз є?..
Та хочу вам сказать своє:
-Ви на зайця не дивіться,
Та ніколи не хваліться.

Символ України 
Сяду я у садочку,
Коли сонце світає.
Сплету я віночок,
Що красою, аж сяє.
Та роса, що на квітах,
Як сльоза та блистить.
Запах трав п'янко манить
І красою сліпить.

Уплету я в віночок
Юнака чорнобривця,
Уплету і дзвіночок,
Також з поля цвіт-мак.
І калину в віночок
Буду вправно вплітати.
І пісень українських
Буду тихо співати.
І тендітну троянду
Уплету у віночок,
І згадаю, як мати
Вишивала сорочку.
Ще ромашки, що в полі
Чи в саду розцвітають,
Мій святковий віночок
Красно так прикрашають,
Хай віночок цей буде
Символом України,
Щоби знали всі люди,
Що вона не згине.
А сіятиме вічно,
Як скарб, як перлина
І над світом не згасне
Чарівна Україна.

Материнська любов 
Материнська любов-незбагненна,
Ласкава і ніжна, поруч завжди.
Для кожного з нас вона неоціненна,
Дарує тепло, береже від біди.
Ця сила дороги далекі долає,
Для неї немає в житті перешкод.
Бо мати дитя своє завжди чекає,
Взамін за любов не жде нагород.
Матуся-людина, яка зрозуміє,
Порадить, підтримає у важкий час.
Лиш матінка так приголубити вміє,
Повірити в краще завжди змусить нас.
Погляд сповнений ласки й любові.
Лагідні очі, обличчя і руки...
Цінуйте хвилини ті щастя чудові,
Допоки не прийдуть хвилини розлуки. 



Побажання подрузі в день народження! 
Віка! З Днем народження вітаю!
Щастя й радості бажаю,
Кохання вірного тобі,
А жити в мирі й доброті.
А у школі добре вчися.
Слухайся людей, батьків,
А найбільше вчителів.
Щоб мрії всі твої здійснились,
І сни красиві тобі снились.
Щоб доля щастя дарувала,
І щоб всі тебе поважали.
Ти люби усіх круг себе,
Так вони й будуть до тебе.
Вчися, мрій і ще люби
Усе навколо, крім журби.
Здається, що недавно в перший клас ішли, 
Недавно ми і п'ятий закінчили.
Куди так швидко ці роки спливли
Й години щастя пролетіли?
О так, час не чекає і не жде,
Як пароплав по морю він спливає.
І тільки перший, і останній дзвоник десь
Для нас у школі тихо пролунає.
Але сьогодні перше вересня, і ми
Всі дружньо й гордо можемо сказати:
В 9-й клас тепер ми перейшли.
Тому нема чого сьогодні сумувати.
І слухати той голос дітвори
І ранками у школу з книгами ходити-
Цінуйте ці найкращі у житті роки.
Разом ми будем старатись
Навчатися у наших вчителів,
Щоб в кінці року кожен міг сказати:
Здобув міцні знання у школі, хто хотів! 

Мрії про майбутнє 
Тихим вечором я сяду у саду,
Щоб помріяти про завтрашню весну,
Буду тихо думати про те,
Що готує день прийдешній для мене.

Позабуду про печалі всі свої,
Добрі, веселі, злі і сумні.
Тихо мріючи, у казку попаду,
В сон чудесний зараз полечу.

Сниться мені рідний край-
Усе чарівне, все-розмай.
Люди веселі, дружні такі.
І добродушні серця золоті.

Вітер повіяв-і сон мій забрав.
Проте недалеко соловей заспівав.
Радістю душу мою звеселив.
В мрії повірити співом звелів.

Хай збудуться мрії про майбуття,
віра в щасливе наше життя.
Щоб наші родини на Україні
Радісно жили в моїй Батьківщині.


Чарівна весна
Лелеки прилетіли,
Весну на крилах принесли,
Пташки вже заспівали,
І тепле сонце засіяло.

Весна чарівна завітала
У наш красивий рідний край,
І білим цвітом засіяла
Країна наша, немов рай.

Зазеленіли луки і ліси,
І всюди квіти розцвіли.
Струмочки задзюрчали,
І соловейки заспівали.


Я люблю нашу Україну,
Прекрасну, гарну, чарівну,
Її природу розмаїту.
Квітучу радісну весну.


Українська наша мова

Мова! Українська мова,
Яке чарівне є це слово.
Мелодійна і красива,
Солов'їна і мрійлива.

Всі дерева і тварини,
Й невеличкий кущ калини,
Також мову свою мають-
Разом нею розмовляють.

Дар великий в серці маєм:
Мовою ми співчуваєм.
Можем когось пожаліти,
Можем нею звеселити.

Є французька і англійська.
Є ще також українська.
Українська-малюнкова,
Прекрасна, звучна, загадкова.

Тож любіте мову рідну,
Мов діамант-таку чарівну.
Її шануйте, поважайте
Та ніколи не цурайтесь.


Квіти України
Квіточок багато в світі є,
Кожна має щось своє:
Є високі і малі,
Є тендітні і стрункі.

Троянда-квіточка чарівна.
Стоїть собі, мов та князівна.
Колючки гострі вона має,
Та різнобарв'ям всіх вітає.

Матіола-теж красива.
Росте, як дівчина вродлива.
І чорнобривці-юнаки
Звеселяють квітники.

Кожна квітка є чудова,
Прекрасна, гарна і святкова-
Милує око вона завжди,
Тож не загубіть її краси.

Напевно кожен дорослий знає про

 Івана Мазепу-велику людину.
З років історії всі пам'ятають,
Що він хотів волі для України.
 Народ український бажав він звільнити
З-під гніту Росії і царя Петра.
І вільну державу для всіх створити,
Щоб люди мали щасливе життя.
 Царя Росії Мазепа зрадив,
Заручившись силою шведів і їх короля.
Відбувся бій, де на одному полі
Зійшлись дві армії запеклих ворогів.
 І було чути стогін, крик від болю-
Багато Україна втратила синів.
Минали роки і століття. Довгий час
Мазепу люди зрадником вважали.
Сьогодні знають всі, що він для нас
Хотів свободи, вільної держави.
Іван Мазепа гідний світової слави,
Тож у серцях вкраїнців він живе.
Великий гетьман є герой для держави,
Хай кожен приклад з козака цього бере.
Всякі думки про мазепу існують:
Є він зрадник чи борець за свободу?
По-різному образ його трактують,
А він-герой українського народу!

Пам'яті І. Мазепи
Колись давно на Україні нашій
Була неволя, люди важко жили.
І козаки, і гетьмани поважні
Свободи для країни сильно хотіли.
І ось з'явився гетьман, що наваживсь
Піти у бій заради України.
І козакам усім: "Вперед",-він каже.
Полтавська битва відбулась в добу Руїни.
Людей тоді загинуло чимало,
Іван Мазепа перемоги не здобув.
І хай би що там люди не казали,
Він є і буде, і героєм був.
Тому берімо приклад з гетьмана Мазепи,
Любіте націю, бо ж вільна вже вона!
Старайтеся на цій землі добро творити,
Щоб наша Україна вік цвіла!

Христина Рябова


Я, Рябова Христина Володимирівна, народилася 16 січня 1994 року в селищі Жвирка. У 2000 році пішла у перший клас Жвирківської загальноосвітньої школи, яку закінчила із золотою медаллю в 2011 році. Сьогодні навчаюся на першому курсі філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.
Літературною діяльністю почала займатися з десяти років. Брала участь у різноманітних дитячих літературних конкурсах. У 2009 році зайняла перше місце на районному етапі Всеукраїнського конкурсу «Об'єднаймося ж, брати мої» у номінації «Історія України та її державотворення». У січні 2010 року я стала фіналісткою обласного конкурсу юних літераторів імені Катрі Гриневичевої. В 2011 році я стала переможцем одразу двох районних конкурсів – «Сокаль – моє рідне місто», «І слово, і пісня, матусю, тобі». Вважаю, що лише тоді, коли людина займається улюбленою справою, вона може бути щасливою. Тому продовжую писати і мрію про видання власної збірки. 

 Сповідь ангела
       Напівтемрява. Тьмяне світло настільної лампи. Приємне тепло кімнати і запах самотньої троянди на столі… Раптовий порив вітру, напівпрочинене вікно… Тихо підходиш, зачиняєш, вдивляєшся у ніч, що давно вже панує за шибкою. А десь у будинку навпроти ще не погасили світло… Крізь темряву пролітають сотні і сотні тисяч великих пухнастих сніжинок. Вони сяють барвистими відблисками тих світлячків вікон, які ще так само палають. Плавно вальсують у повітрі і безшумно опускаються на землю пухкою ковдрою. Відчуваєш, що за вікном панує холод і якась дивна та незбагненна байдужість. Ця холодна краса чомусь відштовхує. Відходиш і проводиш поглядом по кімнаті. Зір зупиняється на троянді…
Ранок. Величезний мегаполіс. Мільйони людей. Кожен кудись біжить, поспішає. Переповнений громадський транспорт і багатолюдні міські вулиці. Очі розбігаються від різноманіття кольорів, картинок і краєвидів. Барвисті рекламні щити, ідеалізовані бігборди. Великі супермаркети і безліч маленьких крамничок. Шум автомобілів, мільйонне людське багатоголосся. Популярні пісеньки, що звучать у кожному автомобілі чи маршрутці, і тиха мелодія у підземному переході…
Залізничний вокзал. Гучний гуркіт потяга і безладна штовханина на пероні. Виходиш. Хтось ззаду непомітно для себе штовхає і ти боляче вдаряєшся об двері. Але ти не звертаєш на це уваги. Повільно йдеш, усміхаючись новим людям, новому місту, новому життю. Помічаєш на собі часом байдужі, часом здивовані, а часом і сердиті погляди. Посміхаєшся. Біля входу в якусь з отих крамничок чуєш гучну сварку та брутальну лайку. На тротуарі сидить жебрак. Його очі чимось манять до себе. В них захована якась істина, але ти не розумієш яка… Чи, може, вони зовсім порожні і бездумно вдивляються кудись вдалечінь?... Здіймається пронизливий вітер. Щільніше закутуєшся в тоненьке пальто, міцніше зав'язуєш старенький сірий шарф. Мимоволі розглядаєш обличчя перехожих і їхні очі. Вони захоплено розглядають вітрини крамниць, милуються світлом сотень святкових ялинок. Вони не бачать нічого, крім яскравих вивісок і безладної гри зі світлом новорічних прикрас. Всі вони зовсім бездумно поглядають навколо себе. Але жодні з них не помічають того, що навколо них так само існують люди, які теж кудись поспішають і кудись безжурно дивляться. Незрозуміла байдужість притаманна їхнім очам. Ступаєш ще кілька кроків слизьким тротуаром. Старенький дідусь послизнувся і опинився на льоду. Моментально пориваєшся бігти до нього, але через секунду зупиняєшся. Більше ніхто не те що не поспішив до чоловіка, але й навіть не звернув на нього уваги. Допомагаєш підвестися. Дідусь щось незадоволено буркоче. «Дякую!» тобі так і не довелося почути… Сама собою кудись зникла ота задоволена і щира посмішка. Душа переповнена обуренням. Тихо відходиш і чуєш навздогін якусь дошкульну фразу. Не можеш повірити, що за такий порив милосердя не лише не отримуєш жодної подяки, але ще й чуєш образи. Чому? За що? Від болю і смутку хочеться якомога швидше втекти звідси. Хочеться стрімголов кинутися і побігти до Нього… Стримуєшся і далі йдеш вуличкою гамірного міста. Несподівано починає пекти в горлі, кашляєш. Оглядаєшся і бачиш молоду жінку, яка спокійнісінько курить. Її маленька дитина також мало не задихається від ядучого тютюнового диму… Хочеш на весь голос крикнути їй, щоб не губила своє життя і життя своєї дитини. Але мовчиш. Ти ж знаєш її відповідь. Зненацька вже зовсім неочікувано відчуваєш на собі чийсь теплий погляд. Теплий погляд серед такої кількості холоду і байдужості. Повертаєшся. Зустрічаєшся своїми очима з тими. Які вони глибокі, ніжні і неймовірно приємні. Несміливо посміхаєшся і, о, диво, очі посміхаються тобі у відповідь! Не хочеться ні на мить втрачати того тепла, що рікою ллється з тих очей. Вже не помічаєш нічого навколо себе. Не хочеш помічати… Але хтось кудись поспішає, біжить, штовхає тебе з викриками «Чому стоїш посеред дороги?!», падаєш, якомога швидше піднімаєшся, але той дорогоцінний погляд вже втрачений. З усіх сил намагаєшся відшукати його серед сотень холодних поглядів. Марно. Зі сльозами на очах прямуєш далі. Ти не знаєш, куди йдеш. Навіть не знаєш, де ти живеш і чи живеш взагалі. Мимоволі наспівуєш якусь незнайому пісеньку :
       Серед сотень яскравих рекламних щитів       
      Спраглий погляд людський заблудився…
      Боже, бачиш, все сталось, як Ти говорив :
      На дорогах життя я згубився...
      Думається, що саме ті очі і лише вони допомогли б тобі знайти правильний шлях. Запитати поради у перехожих не наважуєшся. Ти знаєш, що їм байдуже. Байдуже до тебе, до когось іншого, до сотень і тисяч таких «інших». Всі твої думки переповнені лише думками про ті очі. Вони були для тебе рятівним колом, але воно загублене. Раптом твою свідомість пронизує думка : «Сьогодні ж Святвечір!». Хочеться вибратися на найвищу вершину міста і з усіх сил викрикнути : «Люди! Схаменіться! Сьогодні ж переддень
Різдва! Подайте один одному руки! Допоможіть потребуючому!». Але розумієш, що це буде марно… Їхні серця вже давно закам'нілі... Повільно йдеш вулицею. Холодно. Але, здається, що пронизливий вітер набагато тепліший, ніж оті погляди. Великі пухнасті сніжинки кружляють у повітрі і покривають все навколо. Одна з них опускається на твою руку. Дивишся… Вона повільно тане на долоні. Холод сніжинки розчиняється в теплі руки… Чому ж холод сердець так само не може розчинитися в полум'ї твоєї любові?!... Ковзаєшся. Падаєш. Боляче вдаряєш ногу і розумієш, що цього разу без сторонньої допомоги тобі не підвестися. Гукаєш. Кличеш на допомогу. Відчуваєш на собі насмішкуваті, презирливі і до болю чужі погляди. Хриплим голосом все ж продовжуєш благати про милосердя. Через якийсь час розумієш, що остання надія покидає тебе. На серці стає так гірко і прикро… Хочеться плакати… Гарячі сльози самі котяться по обличчю. Враз помічаєш поруч руку. Вона простягнута до тебе. Не наважуєшся підняти голову. Але вже сама рука мовчки говорить, що вона простягнута саме до тебе. Хапаєшся за неї, як за останню соломинку. Хоча, вона і є останньою соломинкою. Підвівшись, з великими зусиллями змушуєш себе подивитися в очі своєму рятівнику. О, так! Це ті самі очі! Тепер ти впізнаєш їх з мільярда. Вони такі лише одні… Теплі, приємні, спокійні… Очі усміхаються тобі. Усміхаються так легко і невимушено, що мимоволі усміхаєшся їм, забуваючи про всі образи, завдані тобі людьми. Не знаєш, скільки часу триває ваша ідилія. Але все хороше колись закінчується. Знову нахабний людський поштовх, лайка навздогін і загублені очі… Тепер їхню відсутність відчуваєш набагато болючіше. Але щось додало тобі впевненості. Ти надалі не знаєш, куди йдеш, тобі надалі холодно, але на серці чомусь так тепло і приємно. Непомітно для тебе вулиця спорожніла. Всі поспішили до своїх домівок, щоб святкувати зі своїми родинами. Крокуєш яскраво освітленими вуличками міста. Ноги самі несуть кудись у невідомість.
      Де-не-де пробігає останній перехожий. На тротуарі сидить жебрак. В брудному
полатаному одязі, з довгим нечесаним волоссям… Його очі дивляться в твої. Відчуваєш дежавю. Щось настільки рідне і знайоме є в тих очах. Тобі його дуже шкода. Хочеться зробити йому приємність. За інерцією шукаєш в кишені якийсь дріб'язок. Зводиш на нього винуватий погляд. В старенькій подорожній сумці також нема нічого, що могло б знадобитися… А жебрак, здається, вже й так все знає. Його безпосередня посмішка настільки спокійна і непорочна, що заспокоює тебе, вперше за цей довгий важкий день дарує тобі блаженну радість. Він простягає до тебе руку і неначе промовляє, що сьогодні він зробить приємне тобі. Лише зараз помічаєш у його руках квітку. Троянду. Хочеш якомога швидше взяти її в руку і пригорнути до серця. Але рука не слухається. Може від холоду, а, може, від неймовірного розчулення… З великими зусиллями змушуєш себе простягнути її. Вона тремтить, але все таки бере троянду. Відчуваєш вдячність. Вдячність просто за його очі. Вдячність за тишу навколо вас. За те, що розуміє тебе без слів. За те, що не насміхається, не кидає сердитих поглядів. За те, що просто дивиться тобі в очі таким рідним поглядом. Тільки зараз розумієш, що він і є тим незнайомим перехожим…
      З незрозумілою радістю йдеш далі. Але ті яскраві вулички більше не здаються тобі сумними. Вони наскрізь пронизані передчуттям свята.
      Провулок. Під'їзд. Сходи. Двері. Ключі дивом підійшли. Кімната. Нарешті зігрієшся і відпочинеш після важкої дороги. 
Напівтемрява. Тьмяне світло настільної лампи … Сідаєш до вечері. Серце досі пройняте невимовним тремтінням. Раптовий порив вітру, напівпрочинене вікно… Стаєш на підвіконня… Проводиш поглядом по кімнаті… Твій зір зупиняється на самотній троянді на столі…
      З нелюдською силою 
розпростерши могутні крила, піднімаєшся вгору. Летиш до Нього. Привітати з Днем народження і сказати, що серед хаотичної маси землян ще є Людина…


Сокаль-моє рідне місто 
Тихі, спокійні вулички, мелодійний спів птахів, зелені квітучі садочки, тепле і прозоре річкове плесо, красиві старовинні споруди, мальовничі краєвиди, приємні та гостинні жителі – усе це моє місто. Мій рідний Сокаль. Це куточок мого серця, душі, де жевріє любов до Батьківщини. Тут для мене починається Українська Держава, наша українська земля. Сокаль – прекрасне місто, що вабить кожного блакиттю безкрайнього неба і золотом пшеничних полів. Кожен, хто хоча б раз побував у цьому казковому містечку, неодмінно захоче повернутися сюди хоча б ще раз.
Зазирнімо в казку – прогуляймося Сокалем. Центр. Катедральний собор святих апостолів Петра і Павла. Куполи грають на сонці. Дзвонять дзвони і співає церковний хор. Велич Господнього храму заворожує і притягає до себе. Навпроти рівненькою смужкою простягається алейка дерев і клумб з найрізноманітнішими квітами. Пройшовши нею,  опиняємося біля кінотеатру. А він працює! Он там дітки, тримаючись за ручки,  йдуть дивитися мультфільм! А вже надвечір сюди почне збиратися молодь. Вона не піде в бари чи ресторани – вона збирається біля кінотеатру для того, аби дійсно переглянути цікавий фільм. Кінотеатр же працює! 
 Йдемо далі? Колишній костел. Який  він красивий! Будівля давно відремонтована, тут знаходиться музей. І малечі, і старшим цікаво оглядати виставлені тут експонати, та й саме приміщення костелу.
Відвідаймо парк. Від нього віє прохолодою, солодким ароматом квітів, насаджених на клумбі, що п'янять і не дозволяють пройти байдуже повз них. Між  деревами в парку зеленіє молоденька травичка. А ось там видніються сходи вниз – це спуск до річки. На березі немає сміття, він покритий травою. Вода чистісінька – крізь неї видно дно Західного Бугу. Рибки, немов радіючи такій чистоті, весело плавають і вистрибують над поверхнею води. І їх вже не виловлюють так безконтрольно.

Прогулюємося біля річки і опиняємося в полоні свіжості чистої річкової води. А попереду – пішохідний міст. Він відремонтований і тепер рівненький – рівненький. 
А ми повертаємо направо. Тут неподалік, у приміщенні «Просвіти», якраз йде концертна програма – до нас завітали гості з інших міст, адже сьогодні День міста Сокаля.
Пройдемося трохи далі. Біля ліцею височіють нові майстерні, обгороджені красивим парканом, навколо – чистота і порядок. Поблизу нова автостанція. Вона давно перероблена, тому тепер відповідає найновішим стандартам. Тут стоять недавно пофарбовані лавочки, які огортає приємна прохолода дерев.
Ще в нас є новий стадіон : рівненькі бігові доріжки, травичка, охайно пострижена дбайливими робітниками, вкриває поле, зручні місця для глядачів, висока і красива трибуна. Наш «Хімік» просто сяє. Надвечір тут буде проходити товариський матч між учнями сокальських шкіл. А такої кількості глядачів стадіон ще не бачив! Та він помістить усіх, адже розрахований на велику кількість людей. 

А далі  - дорога до центру міста. Вона проходить біля цвинтаря. Навколо нього полагоджений паркан, а на його території давно немає куп сміття. Адже ж в нас свідоме населення!
Повертаємося на площу. Щойно розпочався концерт присвячений Дню міста. Попереду ще багато цікавого, а закінчиться програма святковою дискотекою, але тут нізащо не буде бійок і алкоголю. Наша молодь цього просто не бажає…
Оце моє місто. Таким я його бачу. Впевнена, що воно буде таким. Якщо не сьогодні, то завтра. Адже ми – сокальчани, тому мусимо берегти і примножувати красу рідного міста. Воно ж бо в нас найкраще!

"І слово, і пісня, матусю, тобі"


Глуха і темна ніч. Несамовитий вітер за вікном. Холодна хурделиця. Густі і великі сніжинки… Це за вікном… А тут щойно сталося диво. На землю прийшло ще одне життя. Поки що воно ще таке маленьке і беззахисне, але вже так скоро стане дорослим і самостійним. Це я з'явилася на світ. 

Вперше в житті  вдихнувши такий великий ковток повітря, я голосно закричала. Але чомусь раптово заспокоїлась. А знаєш, чому?  Бо відчула на собі чийсь теплий і люблячий погляд. Це був твій погляд. «Що в ньому такого особливого?» – запитаєш ти. Нічого. Звичайний людський погляд. Він буває інколи теплим і приємним, а іноді крижаним і пронизливим. Таких у світі багато – мільйони. Але цей виглядає таким лише на перший погляд. А далі стає особливим. Він притягує, манить, чарує… А знаєш, чому? Бо він твій. Такий ніжний і такий рідний. Тим поглядом ти обгортаєш мене цілу, немовби обіймаєш  теплом  і ласкою…
Зненацька я відчула чийсь дотик і захвилювалась. Але дуже швидко відчула себе в безпеці. Чиїсь ніжні руки торкалися мене. Вони так міцно мене обійняли, що мені теж захотілося їх обняти. Але я ще не вміла, бо була надто маленька. Та я обов'язково навчусь!... Ті руки… Я ще не знаю, як часто ті руки рятуватимуть мене від маленьких і великих життєвих перешкод.

Я вирішила поглянути вище і раптом зустрілася з незвичним для мене дивом. Очі. Це були очі. Вони дивилися на мене. Які вони чисті, глибокі і добрі!... Ті очі пронизують мене наскрізь. І я ціла тану в них. Вони так заспокоюють мене, випромінюють таку впевненість і любов. Але чомусь в твоїх очах зблиснула краплинка води. Це вже пізніше я зрозумію, що це сльозинка. А зараз я ще не уявляю, скільки сліз ти проллєш за всі ці роки… Я ще не знаю, що ті очі стануть вічним шматочком блакитного неба на дні мого серця…

А коли твої очі на мить поглянули кудись, і я вирішила звернути на себе увагу гучним криком, то відчула ще одну дивовижу. Чиїсь губі легесенько притулилися до мого чола. Стало так приємно! То твій поцілунок зронився на мене. Я так і не навчусь їх усіх порахувати…


Ти тихенько сказала мені «Я тебе люблю» і я запам'ятала цей голос навіки. Той тремтячий і найкрасивіший у всьому світі голос – твій… Це вже колись пізніше я впізнаю його з – поміж усіх голосів на цій планеті…
Зимова хуртовина вже давно закінчилася. Навколо стало тихо – тихо. Повітря було напрочуд врочистим. А може, це мені лише здавалось… Яскраво – червоний промінь впав на наші обличчя. Почався світанок. Перший. Черговий. Але найособливіший… Для нас обох…

А пам'ятаєш, скільки ще таких світанків ми зустрічали разом? Багато, мабуть… Кожен з них був прекрасним. Але отой найчарівніший вкарбувався у пам'ять, напевно, навіки.


А тоді, як одна коротка мить, пролетіли сімнадцять років… Пролетіли зовсім непомітно… Пронеслися перед твоїми очима, мов цвіт із вишні посеред літа, мов красивий журавлиний ключ у рідному небі. Кожен з тих років приносив тобі якийсь дарунок : радість, посмішку, задуму, сум, переживання і сивину… Вона сріблом падає на твоє таке рідне волосся. Тепер я знаю, що сама й подарувала тобі оту сивину…
Роки, як білі лебеді, відлітали кудись вдалечінь. Тільки ти залишалась та сама. Скільки разів я падала у безодню, але твої руки завжди втримували мене? Скільки разів здавалось, що все навколо руйнується, але твої очі залишалися такими ж впевненими і турботливими? Як часто твій владний і, водночас, ніжний голос оберігав мене від чергової небезпеки? А   скільки сліз ти пролила через рани, яких я тобі завдавала?!


Протягом усього мого життя ти йшла поруч мене. Йшла, мов ангел – хоронитель. Йшла кожен день, кожну хвилину і мить. Не уявляю, звідки ти брала сили, щоб охороняти мене? Завжди зі мною по життю ідуть твоя посмішка, твій погляд. Очі, голос, руки..
Ти подарувала мені найдорожчий дар – життя. Ти впродовж всіх цих років випромінювала стільки добра, усмішок і ніжності. Ти поклала усе своє життя на вівтар мого щастя. Як можна переоцінити твої дарунки для мене? Ти не шкодувала для мене нічого.
А що дам тобі я? Мало просто сказати «Спасибі». Мало просто перепросити за недоспані ночі і ріки сліз. Мало вклонитись до землі. Недостатньо обіцянки більше ніколи не розчаровувати тебе. Та все ж вклоняюсь низько – низько і кажу : «В дарунок за життя, за добру долю, за підтримку і любов   мрії і вічність, казка й реальність, сонце і небо, трави і квіти, місяць і зорі, думка і серце, душа і подяка, слово і пісня, матусю, тобі!»






Немає коментарів:

Дописати коментар