"Перший український професор в Америці " (творчий портрет)

Доля була для нього щедрою – дала талант письменника і вченого. Але разом з тим і жорстокою – змусила виїхати з батьківщини…

Олександр Неприцький-Грановський народився 4 листопада 1887 р. в с. Великі Бережці, нині – Кременецького району. Селянська родина, в якій він виховувався, була колискою добра і правди для майбутнього світоча науки й красного письменства. Після закінчення школи у рідному селі Олександр навчався у Білокриницькій сільськогосподарській школі. Уже тоді писав чудові вірші. Згодом переїхав до Києва, де навчався у комерційному інституті. Там співпрацював у відомих на початку нашого сторіччя часописами “Рідний край”, “Молода Україна”, “Рада”, “Ілюстрована Україна”, найбільше з місячником “Українська хата”, виступав на їх сторінках не тільки як поет, а й як прозаїк, рецензент і критик. Зумів видати свої перші (й останні в Україні) збірки поезії “Акорди” (1914), “Пелюстки надій” (1910), “Намистечко сліз” (1911 р.).

1913 став для Неприцького роком прощання з отчою землею назавжди. Через переслідування владою він змушений був емігрувати до США. Закінчив вищий Агрономічний коледж у м. Форт-Коллінз (1918), навчався у Сорбонському університеті (1919).

“В цій благородній чужині” – таку назву має один з його віршів. На жаль не рідна, а чужа сторона виховала нашого видатного земляка, доктора біології. Він перший з українців у діаспорі здобув звання професора американського університету (штат Міннесота), видав 7 томів поезії, написав понад 300 наукових праць, зібрав 3 тисячі українських писанок. Був членом багатьох академії наук у різних країнах Америки і Європи, членом НТШ. Залишив у спадок українцям діаспори велику бібліотеку та архів, який налічує понад 10 тисяч томів матеріалів і документів.

Помер Олександр Неприцький-Грановський у 1976 р. в м. Сент-Пол (США), його творча спадщина повертається в Україну головним чином завдяки зусиллям дослідника із Кременця Гаврила Чернихівського.

З Днем залізничника! (подяка)

 

Щиро вітаємо усіх причетних з Днем залізничника! Бажаємо, щоб кожен рейс завершувався щасливо, а вдома завжди чекали найдорожчі вам люди.
4 листопада 1861 року на залізничний вокзал Львова з Відня прибув перший пасажирський потяг під назвою «Ярослав» (через Перемишль). Цю подію вважають символічним початком залізничного сполучення в Україні.

Раніше День залізничника святкували в першу неділю серпня. У 2002 році дату змінили указом президента України №1140/2002, і відтоді професійне свято відзначають 4 листопада. Сьогодні залізничники не лише перевозять пасажирів і вантажі, а і евакуюють людей із небезпечних регіонів, відновлюють колії після російських обстрілів та підтримують транспортне сполучення під час війни.

Тому День залізничника - нагода подякувати тим, хто допомагає українцям повертатися додому, зустрічатися з рідними та діставатися безпечних місць.

Під час повномасштабної війни українські залізничники стали символом стійкості, забезпечуючи евакуацію населення, перевезення вантажів та ремонт інфраструктури під обстрілами.

Найтрагічніша сторінка епохи «Розстріляного відродження»

 3 листопада 1937 року — день, який назавжди закарбувався в історії України як одна з найчорніших сторінок нашої культури, нашої душі, нашої пам’яті.
В урочищі Сандармох у Карелії, у холодній північній землі, більшовицький режим знищив серце української нації — цвіт інтелігенції, тих, хто творив, думав, відчував і мріяв українською.
Того дня радянські кати розстріляли понад сотню наших митців, науковців, письменників, поетів, драматургів, режисерів, художників, істориків — людей, які несли Україну у своєму серці та слові. Їхня «вина» була одна — вони були українцями, вони мислили вільно, писали українською, плекали національну гідність, не корилися московському диктату.
Серед убитих — Лесь Курбас, геніальний реформатор українського театру; Микола Зеров, блискучий поет-неокласик, перекладач і літературознавець; Микола Куліш, драматург, чиї п’єси відкривали очі суспільству; Валер’ян Підмогильний, автор «Міста» — першого урбаністичного роману українською; Павло Филипович, Мирослав Ірчан, Марко Вороний — і ще десятки, сотні імен, які мали би визначати обличчя української культури ХХ століття.
Їх розстрілювали в лісі, вночі, партіями по кілька десятків осіб. У ті дні — з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року — в Сандармосі було страчено 1111 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення. Більше тисячі життів — обірваних без суду, без слідства, без права на пам’ять.
Загалом, за час існування Соловецького табору, а потім спецв’язниці НКВС, там загинуло близько 50 тисяч осіб — людей різних націй, але серед них українців було особливо багато.
Через десятиліття, уже після війни, історики, письменники й науковці назвали цей знищений духовний рух «Розстріляним Відродженням» — покоління, яке могло зробити Україну однією з найосвіченіших і найрозвиненіших культур Європи. Але його свідомо, методично, жорстоко винищили.
Сандармох — це не просто місце масового поховання. Це відкрита рана нашої національної пам’яті, свідчення геноциду проти українського духу.
Там спочивають ті, хто мав би бути в підручниках, на сцені, у музеях, у пам’яті кожного. 

Хоча радянська влада знищила цвіт української науки, літератури та мистецтва, вони не вмерли — їх убили, але їхні слова, їхні думки, їхня любов до України живе. Сандармох — злочин без терміну давності і ми зобов’язані пам’ятати. Бо забуття — це друге вбивство.

Легенда львівської сцени

 Пам'яті корифея українського театру Федора Стригуна.
​ Українська культура зазнала непоправної втрати. На 87-му році життя відійшов у вічність Федір Миколайович Стригун - видатний актор, режисер, багаторічний художній керівник Національного театру імені Марії Заньковецької та справжній титан українського сценічного мистецтва. Людина, чий голос і сила духу десятиліттями тримали театральний Олімп Львова, завершила свою земну виставу.
​ Це розповідь про майстра, який присвятив життя служінню українському слову, перетворив театр на фортецю національного духу й залишив по собі цілу епоху.
​ Від шевченківської Черкащини до вершини сценічного мистецтва.
​ Федір Стригун народився 1 листопада 1939 року в селі Томашівка на Черкащині. Вихований на землі з глибоким корінням та історією, він змалечку відчував магію сцени. Його шлях до театру був покликанням серця, яке довело його до акторського факультету Київського інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого, а після його закінчення - до роботи в Запоріжжі.
​ У 1965 році, перейшовши до Львівського театру імені Марії Заньковецької, Федір Стригун став його невід'ємною душею. Його акторська гра вражала масштабністю, виразністю та правдою: кожна роль, від козацьких старшин до класичних драматичних персонажів, дихала внутрішньою силою, гідністю й непохитним українським характером.
​ Епоха Заньківчан та духовне керівництво.
​ Як режисер і довголітній художній керівник Театру імені Марії Заньковецької, Федір Стригун сформував обличчя львівської сцени на зламі століть. У часи, коли радянська система намагалася знівелювати національну самобутність, його вистави ставали маніфестом української ідентичності.
​ Він ставив класику й сучасну драматургію з особливим трепетом до української мови та традицій. Під його орудою театр став не просто місцем відпочинку, а справжнім духовним центром, куди глядачі приходили за правдою, натхненням та відчуттям власної гідності. Його внесок відзначено найвищими нагородами - Національною премією України імені Тараса Шевченка та званням Народного артиста.
​ Легендарний дует та союзи долі.
​ Доля подарувала Федорові Стригуну не лише сценічне покликання, а й велике кохання. Його творчий і життєвий союз із видатною акторкою Таїсією Литвиненко став однією з найгармонійніших історій українського театру. Разом вони творили магію на сцені та виховали сина Назара Стригуна, який продовжив батьківську акторську династію.
​ Після відходу коханої дружини Федір Миколайович переживав глибокий біль, але залишався вірним театру до останнього подиху, виступаючи наставником для молодих акторів та очолюючи західне відділення Спілки театральних діячів України.
​ Завіса опустилась, але лунають аплодисменти.
​ 23 жовтня 2026 року у Львові серце Великого Мастіра зупинилося. Зійшов із варти один із останніх корифеїв, які тримали на своїх плечах українську театральну традицію.
​ Федір Стригун пішов у вічність, але його голос продовжує лунати в стінах рідного театру, а його учні та вистави назавжди закарбувалися в пам'яті мільйонів глядачів. Заньківчанська сцена сумує, проте історія його життя залишається світлим прикладом беззастережної любові до України та її мистецтва.

День пам’яті наших рідних.

1 листопада — День пам’яті наших рідних, які відійшли у вічність…
Є дати, коли серце особливо щемить від спогадів, а думки линуть до тих, кого вже немає поруч…

 Тисячі вогників запалюються на цвинтарях… І кожен із них — це чиясь любов, чиясь молитва, чиясь незгасна пам’ять. 

  Нехай світло цих лампадок зігріває душі тих, кого вже немає поруч, але хто назавжди залишився в наших серцях. 

 У цей день із вдячністю та любов’ю згадуємо наших найдорожчих: батьків, бабусь і дідусів, рідних та близьких, які залишили по собі світлу пам’ять, добрі справи й незабутні миті. Їх уже не обійняти, не почути рідного голосу, але вони назавжди залишаються у наших серцях, у родинних історіях, у молитвах і спогадах.

Запалімо свічку пам’яті, помолімося за спокій їхніх душ і згадаймо добрим словом кожного, кого нам так не вистачає. А також вшануємо світлою пам’яттю всіх, хто віддав своє життя через вторгнення російської федерації в Україну! Згадаймо Героїв, які боролися і загинули за наше майбутнє, не винних дітей, мирних українців та всіх наших співвітчизників!Поки живе пам’ять — живе любов. Світла і вічна пам’ять усім, хто відійшов у вічність.

«Кожен із нас відіграє свою роль: медіа та інформаційна грамотність для людей»

 

Як розпізнати маніпуляції, перевірити достовірність інформації та захиститися від цифрових загроз? 26 жовтня в Україні вп’яте стартує Національний тест із медіаграмотності. Учасники зможуть перевірити своє критичне мислення, навички фактчекінгу та вміння орієнтуватися в сучасному інформаційному просторі.

Пройти тест можна на платформі Дія.Освіта з 9:30 26 жовтня до 30 жовтня включно.

Для участі необхідно зареєструватися на платформі: https://osvita.diia.gov.ua/tests/national-media-literacy-test-2026

Національний тест із медіаграмотності проводиться Міністерством культури України та Міністерством цифрової трансформації України в межах Національного проєкту з медіаграмотності «Фільтр» на платформі Дія.Освіта.

Цьогоріч тест складається з п’яти тематичних блоків і 25 запитань, присвячених ключовим аспектам сучасної інформаційної культури – достовірності та впливу інформації, соціальним мережам, штучному інтелекту, етичній поведінці та взаємодії з контентом, навичкам фактчекінгу, кібергігієні та безпеці в мережі.

«Медіаграмотність – це вміння критично оцінювати інформацію, розуміти контекст, перевіряти джерела та усвідомлювати, як інформаційні впливи можуть формувати наші рішення й поведінку. Під час війни від того, якій інформації ми довіряємо, залежить і наша безпека. росія намагається впливати на українців через фейки, маніпуляції та емоційні повідомлення. Національний тест дає можливість перевірити власні навички розрізняти фейки та зрозуміти, які з них потребують посилення» – зазначила Віцепрем’єр-міністерка України з питань гуманітарної політики України – Міністерки культури України Тетяна Бережна.

Особливу увагу в тесті приділили цифровій безпеці, відповідальному користуванню соціальними мережами та новим форматам маніпуляцій, із якими щодня стикаються українці.

Запитання тесту ґрунтуються на прикладах із реального життя та відображають повсякденний інформаційний досвід: перегляд стрічки новин, користування соціальними мережами й обмін повідомленнями. Успішність проходження тесту залежить від уважності учасників та їхнього вміння критично оцінювати інформацію.

Водночас медіаграмотність стосується не лише тих, хто створює новини чи професійний контент. Вона починається з повсякденних рішень кожного з нас: яке джерело відкрити, чи перевірити побачене, чи довіряти емоційному заголовку, чи поширювати повідомлення далі.

Результат з’явиться одразу після завершення тестування: учасники побачать діаграму та опис свого рівня за кожною компетенцією. Сертифікат можна завантажити, а результатом поділитися в соцмережах. Також сертифікат завжди зберігається в особистому кабінеті «Моя освіта».

У 2025 році понад 66 тисяч людей взяли участь у тестуванні, а 34 470 пройшли його повністю.

Пройти тест можна на платформі Дія.Освіта з 26 до 30 жовтня 2026 року. Запрошуємо вас взяти участь у проходженні тесту в нашій бібліотеці.

🕯️ Пам’ять живе в наших серцях 🕯️

Є імена, які назавжди залишаються з нами. Є Герої, чия жертовність ніколи не буде забута… З глибоким сумом і невимовною вдячністю вшановуємо пам’ять Героя з Жвирки — Томчишина Володимира Ярославовича, який загинув 29.10. 2022 році, віддавши своє життя за Україну.
Його ім’я назавжди залишиться в історії рідного краю, у пам’яті земляків і в серцях усіх, хто цінує свободу та мир. За можливість жити, любити, мріяти й зустрічати новий день наш народ платить надзвичайно високу ціну — життями своїх найкращих синів.
Схиляємо голови в скорботі та вдячності. Нехай світла пам’ять про Володимира буде вічною, а його подвиг — прикладом мужності, незламності й любові до Батьківщини.
Герої не вмирають! Вони живуть у нашій пам’яті, у молитвах і в незалежній Україні, за яку вони віддали найдорожче, своє життя. Вічна Пам'ять і Слава Герою! #ГероїНеВмирають

       Історія життя нашого Героя односельчанина                   Томчишина Володимира Ярославовича

Сумна звістка з фронту надійшла 31 жовтня. У війні з російським окупантом загинув жи­тель с. Жвирка Томчишин Володимир Ярославович, 1978 року народження.

Навчався в Жвирківській середній школі та Львівському інституті внутрішніх справ. Після навчання працював у виправній коло­нії, в Червоноградському міському відділі міліції, працював на м’ясокомбінаті.

Він – учасник АТО. Цьогоріч призваний на військову службу 8 березня 2022 року. Справжній патріот, вірний син України, заги­нув від отриманих множинних важких поранень внаслідок артилерійського обстрілу на сході України 29 жовтня. Володимир Томчишин віддав своє життя за Україну, мирне життя кожного з нас. Ми завжди повинні па­м’ятати, якою дорогою ціною наші воїни ви­борюють перемогу.

2 листопада жителі гро­мади провели «живим коридором» в останню путь Героя. Панахиду за Воїном відслужили священ­ники Петро Звір, Ярослав Валюх, Ярослав Кащук, Орест Рубель, Степан Ділай, Роман Синицький, Володимир Августовський, Йосип Скоробагатий, Роман Ткачик.

Прощальне слово висловив Сокальський міський голова Сергій Касян, який наголосив, що Володимир, один з перших після повномасштабного вторг­нення, став до лав 63-го батальйону територіальної оборони і в його рядах захищав Украї­ну. Він подякував мамі за виховання сина-патріота.

Коли в нашу краї­ну прийшла страшна біда, він в числі пер­ших взяв в руки зброю, щоби захистити свій край та територіальну цілісність і неза­лежність України.Нехай світла пам'ять про Героя живе в наших серця, а його мужність і жертовність назавжди залишаються прикладом любові до України. Полеглому за незалежність України воїну навічно 44 роки. Похований наш Герой з військо­вими почестями на місцевому цвинтарі під звуки військового салюту…

Боляче усвідомлювати, що війна забирає сильних духом, світлих і порядних людей. Тих, хто є гордістю громади і надійною опо­рою для своїх близьких.

" Лист, який не закінчується"(Всеукраїнський радіодиктант національної єдності)

День української писемності та мови – це свято нашої духовності, культури й національної єдності. Це день утвердження розвитку державної мови – найціннішого надбання українського народу та основи його духовного багатства. Свято перенесли з 9 листопада на 27 жовтня у 2023 році через перехід Православної церкви України та Української греко-католицької церкви на новоюліанський календар. Воно вшановує рідну мову, українську абетку й багатовікову традицію письма, а датою пов’язане з пам’яттю преподобного Нестора Літописця — ченця Києво - Печерського монастиря та автора «Повісті минулих літ». Засновано це свято Указом Президента України у 1997 році.

А головною традицією є написання радіодиктанта національної єдності, який відбувся 27 жовтня об 11:00. Автором цьогорічного тексту під назвою «Лист, який не закінчується» є письменник і ветеран Артур Дронь, а читцями були Артур Пройдаков та Даша Астаф'єва

Традицію започаткувала у 2000 році команда Українського Радіо задля єднання навколо мови. За ці роки радіодиктант перетворився на найбільший україномовний флешмоб, який об'єднує українців по всьому світові. І ми також доєдналися до написання радіодиктанту національної єдності. Запрошуємо усіх бажаючих долучитися до написання раріодиктанту де б ви не були.

79-роковини Операції «Захід» (цей день в історії України )

Операція "Захід" — це наймасовіша примусова депортація населення Західної України, здійснена радянською владою 21 жовтня 1947 року. Головною метою каральної акції МДБ СРСР було придушення українського визвольного руху, зокрема ОУН та УПА.

                                                  Основні факти про операцію:
• Дата початку: 21 жовтня 1947 року (о 2:00 у Львові, о 6:00 — по всій Західній Україні).
• Масштаб: За один день та наступні доби з Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської (Івано-Франківської), Тернопільської та Чернівецької областей виселили 26 332 сім'ї (загалом 77 791 особу: 18 866 чоловіків, 35 685 жінок та 23 240 дітей віком до 15 років).
• Куди вивозили: Депортованих ешелонами відправляли на каторжні роботи до вугільних шахт східних районів СРСР (Сибір, Кузбас, Урал) та на сільськогосподарські роботи в Казахстан.
• Силовий ресурс: До операції залучили понад 30 тисяч солдатів і близько 15 750 співробітників радянських спецслужб (МДБ та МВС).

Операція «Захід» — каральна акція уряду СРСР проти УПА, примусова наймасовіша депортація населення Західної України ,яка готувалася у режимі цілковитої секретності. Це найбільша депортація українців після Другої світової війни

"Дивовижного такту й ніжності казкарка - Зірка Мензатюк" (літературне досьє)

Сучасна українська письменниця, талановитий журналіст і володарка низки престижних літературних премій. Перш за все автор прославилася завдяки яскравим і захоплюючим дитячим книгам, наповненим веселими пригодами, чарівними персонажами і істинно українськими мотивами. В цілому творчість Зірки Мензатюк має яскраво виражений національний мотив, вона здатна наповнювати живим чаром небувалого буденність, оживлювати перед маленькими читачами незмовкну мову природи, письменниця легко й захоплююче вводить у сьогодення дива української минувщини, робить їх правдивою частиною буття наших дітей тут і сьогодні. Автор відноситься до тих сучасних письменників, які в своїх творах активно розвивають рідну мову і культуру і якщо ви небайдужі до долі сучасної української літератури, а також просто хочете порадувати дитину цікавими казками і віршами на українській мові,то завітайте до нашої бібліотеки.

Сьогодні святкує день народження Зірка Мензатюк — одна з найулюбленіших письменниць української малечі, авторка повістей "Таємниця козацької шаблі", "Як я руйнувала імперію", "Макове князювання", казочку" Зварю тобі борщику" і інші. Бажаємо міцного здоров’я, радості, невичерпного натхнення та безлічі цікавих ідей для нових книжок! Многая літа!