В історії національного державотворення Українській революції 1917–1921 рр. належить одне з найвизначніших місць. Цей період в історії України характеризується значною політичною, військовою та дипломатичною діяльністю українських національних сил, спрямованою на відродження самостійної держави на українських етнічних землях у 1917–1921 рр. Революційні події в Україні 1917–1921 рр. привели до проголошення національної державності у формі Української Народної Республіки за Центральної Ради, Української Держави за Павла Скоропадського, УНР за Директорії і Західноукраїнської Народної Республіки, які мали важливе значення для відновлення Україною державної незалежності у 1991 р. Важливе місце в історії Української революції займає ЗУНР, яка була проголошена 1 листопада 1918 р. у Львові.
Це була знакова подія у тисячолітній історії національного державотворення, яка свідчила про реалізацію українським народом права на створення своєї держави й відповідала тогочасним європейським і світовим стандартам та традиціям, які визнавали право народу на самовизначення. Вперше, з часів Київської Русі та Галицько Волинської держави, корінне населення західноукраїнських земель, після 570-річного чужоземного панування стало знову господарем власної долі, проголосило державну незалежність. ЗУНР була повноцінною державою, яка забезпечувала тогочасному українському народу можливість його функціонування та розвиток шляхом управління та координації інтересів різних соціальних груп. Ознаками відродженої Західно-Української Народної Республіки були: наявність власної території, на якій упродовж тисячоліть проживав український народ; було демократично сформовано і діяли органи публічної влади, які виконували свої функції і поширювали свою владу щодо громадян, які проживали на території ЗУНР; наявність суверенітету, права, мови, державних символів, власної назви.
ЗУНР, як і інші європейські держави, створила власні законодавчі та виконавчі органи влади, правоохоронні органи та збройні сили. Вона стала прикладом можливого українського державного правопорядку, що ґрунтувався на справедливості, гуманізмі, толерантності та поступовому утвердженні демократичних засад у суспільстві. На території ЗУНР за весь час існування не було випадків виступів проти цивільного польського населення, чи представників інших національностей. В епіцентрі Листопадового чину столітньої давності перебувало головне місто Галичини – Львів і, зокрема, юридичний факультет Львівського університету. І не лише тому, що Львівський університет знаходився поблизу урядових установ ЗУНР, а й тому, що значна частина його викладачів, випускників, студентів стали активними учасниками Листопадового чину, керівниками інститутів державної влади ЗУНР, створених у процесі її розбудови. Лише серед членів Української Національної Ради та Державного Секретаріату ЗУНР значна частина – це колишні випускники юридичного факультету Львівського університету, вже не говорячи про президента ЗУНР Євгена Петрушевича та першого прем’єр-міністра ЗУНР Костя Левицького. Серед інших славних випускників юридичного факультету Львівського університету, які брали активну участь у діяльності ЗУНР, варто згадати Степана Барана – міністра земельних справ в першому уряді ЗУНР, Лонгина Цегельського – міністра внутрішніх справ та міністра закордонних справ урядів ЗУНР, Степана Федака – міністра продовольства уряду ЗУНР, Івана Макуха – міністра відбудови та міністра внутрішніх справ ЗУНР, Сидора Голубовича – міністра судівництва та другого прем’єр-міністра ЗУНР, Володимира Бачинського – члена Української Національної Ради, Володимира Старосольського – члена Українського генерального військового комітету, який підготував Листопадове повстання 1918 р.
Багато з них після поразки ЗУНР змушені були емігрувати за кордон, а ще більше – потрапило у жорна сталінських репресій. Як відомо, у зв’язку з багатьма несприятливими обставинами українцям у той період не вдалося відстояти своєї держави. Але всенародний чин 1918–1919 рр. не був даремним. Насамперед, він збагатив національну свідомість українського народу ідеями і цінностями свободи, гідності, єдності, держави, необхідності захисту рідної землі, утвердження соборності, потребу формування національного обов’язку і солідарності українців.
Українська державницька ідея, утверджена збройною боротьбою, стала спільним надбанням усіх українських патріотів. Головним досягненням ЗУНР стала її рішучість боротися за національну свободу і державну незалежність власними силами, не піддатися чужоземним погрозам та насильствам, а прийняти виклик, вчинивши іноземній інтервенції героїчний опір. Західноукраїнська Народна Республіка має важливе історичне значення. Це була чергова спроба українського народу відновити державу, спроба звільнитися від вікової влади чужинців, влади, яка різними способами нав’язувала своє панування, своє право, свою ідеологію, свою історію. Великим позитивом було й те, що ЗУНР розбудовувалась як національна держава на демократичній основі: визнання народу джерелом влади, рівність всіх перед законом, прагнення забезпечити конституційне оформлення новоствореної держави, проголошення принципів поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, гарантування широких політичних і культурних прав національним меншинам та ін.
Українці заявили про себе всьому світові як окрема європейська нація, яка має право на власну державу. Значно підвищився рівень національної свідомості тогочасного українського народу. Українці здобули досвід державотворення, який міцно вкоренився в історичну пам’ять і став надбанням наступних поколінь борців за сучасну Українську державу.
Немає коментарів:
Дописати коментар